21 квітня 2024 року пластуни Лондона мали дуже важливу зустріч.

Це – Слава і Гліб, вони приїхали у складі делегації українських військових, що захищали Маріуполь на лондонський марафон.

Гліб – молодий, веселий, оптимістичний, аж бринить повітря навколо. Йому всього 27. Складно повірити в його історію, але вона реальна. Захищаючи Маруполь, він потрапив під авіаналіт і його викинуло із третього на перший поверх, добряче присипавши. Важко пораненого, із повністю роздробленою тазовою частиною, втраченими зубуми й шматком язика і ще купою травм, він потрапив у полон. Там його возили лікарнями окупованої Донеччини, де… не надавали допомогу, а лише перекидали з койки на койку та не дозволяли іншим побратимам навіть погодувати його, бо сам не міг. «Жри, укроп» – залишали на тумбочці поруч і забирали недоторкану їжу за 2 години, бо він її навіть не міг побачити. Натомість двічі на день читали пропаганду – Одеса здалася, Польща уже зайшла, України вже немає…. Забороняли розмовляти українською, але по колу пускали гімн росії.

«У мене від епітелієм кілька альбомів газманова, любе і іншого сміття» – широко посміхається на усі нові брекети. «Так, я чути не можу російську мову і це мене болить. Коли хтось звертається – я кажу, що не розумію мову окупанта», хоч Гліб служив із морпіхами з Криму. Усі його травми сховані під одягом і веселощами, він радісно чеберяє ногами і каже: «Слухайте, ще кілька місяців тому я так не міг, це таке щастя!»

Сьогодні Гліб очолює Київську філію Ветеран Хабу. Його старший брат і вітчим продовжують воювати.

«Найкраще з чим ви можете прийти у військо – відчуття спільноти», каже. І ми дуже хочемо вірити, що хоч трохи розуміємо.

Слава з Дніпра. Він – єдиний цивільний із усієї делегації. Колишній (та хіба бувають колишні?) футбольний фанат. Звіряється: «Оточення говорило російською, але більшість мала цей внутрішній патріотизм, ще до того як це стало мейнстрімом. Усі з нас носили з собою прапори. Мені пощастило – я ходив у єдиний в моїй школі український клас».

Слава втратив руку давно і навчився жити із цим так, як не усі з усіма кінцівками уміють і від 2014 допомагає пораненим бійцям як тренер-реабілітолог. Його тіло виглядає як досконале творіння природи. Рука вкрита татуюваннями – на долоні слово «Незламний», і це так про нього. Про них усіх. У нього є мрія – стати першою у світі людиною із однією рукою, що подолала усі найскладніші марафони. Консультується із нашим Денисом Угрином, що став першим українцем, який пробіг марафон на Південному полюсі. Розповідає про трасу у Швейцарії, яку долав 24 години горами, крізь сніг і перешкоди. Незламний. «Хто не хотів бути українцями – вже давно виїхали», каже про Дніпро. І ми йому віримо.

Вони надзвичайно, практично модельно красиві. Говорять просто, щиро і відпускають такі жарти, що можуть собі дозволити хіба морпіхи. Ми усі затримуємо подих і вслухаємось у кожнісіньке слово і трохи не плачемо із вдячності й захоплення. Люди-титани.

Дякуємо Марті Муляк, що зорганізувала цю зустріч.

Дякуємо, хлопці, що ви такі.

Джерело: Пласт Лондон